Розстріляне Відродження – трагедія української культури і нації.

Багаточисельні, невиправдані, жорстокі та негуманні злочини радянської влади торкнулися всіх сфер життя, зокрема нашої культурної спадщини. Нестерпний біль, незагоєна рана української історії. Молоді, талановиті, віддані ідеям, справжні патріоти – представники Розстріляного Відродження. Багато з них брали участь в різних творчих об’єднаннях: «ВАПЛІТЕ», «ПЛУГ», «ЛАНКА». Ці люди творили те мистецтво, ту культуру, про яку боялась говорити комуністична влада. Всіх їх (за деякими даними до 30 тис осіб) репресовано, страчено, придушено сталінським режимом. Сталін не міг збагнути, що хтось може суперечити владі та писати про Україну із захопленням. Що відомо та що потрібно знати? Давайте розбиратись.

Хто ж вони такі?

Розстріляне Відродження (Червоний ренесанс) – покоління митців (літераторів, художників, архітекторів, режисерів, сценаристів), духовно розвинених та культурно освічених людей, здебільшого знищених під час Великого терору. Назва «розстріляне Відродження» належить Єжи Гедройцю, який її запропонував Юрію Лавріненку для антології української культури 1917-1933 рр. Ви стовідсотково знаєте хоча б одного представника цієї епохи, та перед тим ознайомимо вас з неймовірним місцем, збудованим саме для цих визначних діячів.

Будинок «Слово»:

1927 року в Харкові за проєктом Дашкевича розпочалось будівництво легендарного будинку «Слово». Тільки уявіть, стільки відомих людей живуть в одній споруді. Та чи було все так райдужно? У цій 5-поверхівці зосередилися всі: зеленоокий Тичина в білій літній куртці на голе тіло, Марк Йогансен з двома собаками та в черевиках, наче в будь-який момент готовий вирушити на полювання, художник Анатоль Петрицький в одязі закордонного виробництва, зразковий сім’янин Пилипенко (він же «папаша»), Микитенко – єдиний, хто мав власного секретаря, а ще конкурував з Хвильовим і Курбасом – відомим режисером, засновником театру «Березіль» та справжнім денді.

Все розпочалось 1933 року,

коли пішли чутки, що в селах голодують. Тоді Хвильовий їде у відрядження, аби на власні очі побачити, що ж відбувається. «Не село бубоніло перед нами, а німотне гробовище…» . Звичайно, що радянська верхівка не могла дозволити витоку такої інформації. Ще й його «обурливий твір «Я – романтика», де чекістів зображено тиранами, відображено всю суть чорного трибуналу, що нібито змушує вбивати рідну матір». Для будинку «Слово» стартом репресій стало викрадення НКВСниками Ялового з його ж квартири. Вночі. З 12 на 13 травня 1933 року. Останній, нищівний удар по свідомості Хвильового, який був завзятим комуністом. Проте він виступав не за систему знищення та тоталітаризму… Тож 13 травня, запросивши до себе Куліша, Досвітнього та Епіка, він напише: «арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За генерацію Ялового, перш за все, відповідаю я – Микола Хвильовий». Пролунав постріл, разом з яким на очах гинула українська література.

З 26 березня 1933 року було наказано встановити постійний контроль над Остапом Вишнею. 1 грудня 1934 року його, а також Епіка, Поліщука, Вороного, Підмогильного, Вжицького, Слісаренка, Досвітнього, Куліша та ще багато-багато інших поза будинком «Слово» було викрадено ГПУшниками. У цей же день про вбивство Кірова «гули» усі новини, та про масові репресії мовчали. Страх і невідомість переслідували митців, мешканці будинку спали вдягненими. Неможливо уявити ту напругу, що витала в повітрі над українцями просто через те, що вони творили інакше, творили українською, творили не так, як хотіла радянська влада.

27 жовтня 1937 року 1111 соловецьких в’язнів було розстріляно.

Більше 300 з них – українські митці. Знищення продовжились з 1 по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Режисера, актора, драматурга Леся Курбаса, видатного письменника та перекладача Валер’яна Підмогильного, драматурга Миколу Куліша, поета Миколу Зерова, поета та літературознавця Павла Филиповича. Всіх після тривалих тортур засудили до смерті на Соловках.

Були ті, які скорилися та пішли на співпрацю з СРСР.

До прикладу, Максим Рильський, Володимир Сосюра та Павло Тичина. Стосовно останнього Олександр Олесь написав вірш зі словами: «І ти продався їм, Тичино, і ти пішов до москаля?». Тому їх твори, написані на замовлення, зберігали та дозволяли читати, а проукраїнських авторів намагались забути: спалювали їх роботи, видавали за неправду дійсне. Велику кількість жертв терору реабілітували в кінці 1950-х років, але їх твори знову ж заборонялися. Тож митці спрямовували свою творчість на європейську літературу: неоромантизм, символізм, експресіонізм – це ті напрями, які СРСР були невідомі, натомість влада полюбляла “усталену форму”: пиши про те, що тобі сказано.

Твори видатних діячів української культури дійшли до нас завдяки тому, що були передані за кордон, де в подальшому публікувались.

Адже з біографіями митців розстріляного відродження ми змогли познайомитись тільки після розсекречення документів того часу. Особові справи більшості з них завершувались однаковим словом: “Розстріляний”. А кому вдавалось звідти вибратися, то, відповідно, не мав змоги творити, а будь-яке діяння могло стати для нього останнім.

Сталінський режим скалічив душі, зруйнував сім’ї, нещадно знищував інтелігенцію українського народу, адже боявся масового піднесення національної свідомості, унікальності та сформованої особистості як такої.

Такі вироки неодноразово чули ті, кого називають «скарбами нації». І тим не менш, попри заборони та погрози вони продовжували розвивати культуру, роблячи вагомий внесок в історію та в майбутні покоління. Це цвіт української нації, що залишив після себе твори, які демонструють сміливість, волю українського молодого покоління. Вони ризикували та вмирали заради нас, їх свідомості та ідентичності боявся увесь тодішній режим. Тож ми маємо бути гідними наслідувачами цього славетного, козацького, а головне нездоланного роду. Ми не повинні допускати більше жодних тортур, катувань, репресій та геноциду проти української нації.