Михайло Будьонний

Кенігсберг, нині відомий як Калінінград, має складну та суперечливу історію. Засноване у XIII столітті місто встигло побувати столицею Тевтонського ордену, важливим центром Пруссії та осередком європейської культури. Однак після Другої світової війни воно остаточно потрапило під контроль СРСР і було фактично позбавлене власного минулого. Як німецьке місто стало радянським ексклавом і чому до сьогодні воно залишається «чужим своїм», розповідаємо у дописі.

Тема Кавказу і зокрема Дагестану в XXI столітті набула особливої актуальності. Навіть зараз, під час правління диктатора у Москві й наявності лояльних еліт при владі, серед усіх регіонів Кавказу саме Дагестан залишається одним із найбільш вибухонебезпечних у всій «новій тюрмі народів». Це чи не єдиний регіон, який за сприятливих умов дійсно має шанси підняти повстання проти центральної влади. Але, разом з тим, виникає потреба з’ясувати, як цей регіон взагалі опинився в складі РФ. Сьогодні Ukraine History розповідає про довгий і кривавий шлях боротьби Дагестану у спробах здобуття незалежності.

Від продажу Аляски до провальних переговорів у Анкориджі — Росія за півтора століття змінила вивіску, але не суть. Якщо колись імперія відмовилася від непосильної території заради прагматизму, то тепер кремлівський режим воює без мети й логіки, керуючись лише жадобою руйнування. Зустріч Трампа й Путіна 15 серпня 2025 року показала: домовитися з Москвою неможливо, вона розуміє тільки мову сили.

Сьогодні поговоримо про культуру трипільців та чи дійсно вони є предками сучасного українського народу приємного перегляду!

Трипільці є доволі цікавою темою, хоча і мало розкритою – так, була така то культура, зокрема і на території України – займались сільським господарством і жили в великих містах – ось і більшою мірою все, що знає більшість людей. Насправді ж, тема ця набагато глибша і цікавіша, бо ставить перед нами такі запитання як: а як саме виглядали трипільці? Чому вони занепали та чи не допомогли їм в цьому? І мабуть найважливіше питання: чи були трипільці нашими предками?

Ще з 1990-х років Придністров’я стало точкою зіткнення між європейським курсом Молдови та проросійськими амбіціями Москви. Поки сусідні держави прагнули інтеграції в Європейський Союз, цей анклав, населений переважно російськомовними українцями та росіянами, залишався в орбіті Кремля. Тут досі панує пострадянська атмосфера, а політична орієнтація спрямована на зближення з Росією. Придністров’я — типова маріонеткова республіка. Вона з’явилася на тлі спроб Молдови вийти з-під російського впливу, і досі існує лише завдяки військовій, економічній та політичній підтримці Москви. Кремль не готовий відпускати навіть маленькі «шматки» колишньої імперії. Адже для відновлення впливу Росії у регіоні важливий кожен анклав — незалежно від того, чого хоче місцеве населення у XXI столітті.

Такі доволі незвичні слова, як Башкирія, Башкортостан та башкири, знову стали вкрай активно використовуватися в останні роки, коли світу стало відомо, що Башкирія посідає 4–5 місце серед усіх регіонів РФ за кількістю загиблих у війні проти України. Башкири стали ще одним поневоленим, русифікованим народом, який росіяни перетворили на інструмент своєї імперської завойовницької політики.
Але так було не завжди. Були часи, коли башкири поступалися лише чеченцям та українцям у своєму прагненні до незалежності. Це становило серйозну загрозу для царської влади. Кожне нове повстання цього народу переконувало царів, а згодом і імператорів у тому, що башкири так просто не підкоряться.

На запитання, яке ми розглядаємо в цьому дописі існує дві відповіді — коротка і розгорнута. Якщо коротко, то наразі демократія в Росії неможлива. Якщо ширшу — то це буде «так», але надати таку відповідь можна буде лише через кілька десятиліть.

Сьогодні ми дослідимо витоки того, яким ми бачимо російське населення (так, саме населення, а не народ) і чому на Росії є таким популярним авторитаризм та «крєпкая рука».

Окупація — слово, що викликає страх у багатьох народів, адже воно завжди означало страждання, втрату близьких, а іноді — позбавлення свободи, самоідентичності та волі. Росія впродовж багатьох століть у різних своїх формах проводить одну й ту саму політику — розділення супротивника зсередини, очікування слушного моменту та жорстокої окупації з метою знищення всього, що нагадує народу про його мову, культуру та право на самовизначення.
Сьогодні ми проаналізуємо всю історію методів російської окупації та розглянемо, на що йшли завойовники, аби лише утримати захоплені території та підкорені народи.

«Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. “Один генерал дивився на них у бою і плакав”», — писав Олександр Довженко 28 листопада 1943 року у своєму «Щоденнику». Сьогодні ми поговоримо про дуже болючу сторінку в історії українського народу під час Другої світової війни — типову для Московії тактику, відомої як закидання «гарматним м’ясом».

«Домовленості з росіянами не варті паперу, на якому вони написані», — хтось стверджує, що це були слова Отто фон Бісмарка, хтось скаже — Черчилля. Проте факт залишається фактом: росіяни за історію існування своїх державних урядів неодноразово доводили, що ані усні, ані письмові договори, обіцянки або домовленості не мають жодної цінності. Одним із найяскравіших прикладів такої ненадійності можна назвати бої за Іловайськ у 2014 році, а саме їхню кульмінацію — Іловайський котел. Розберімося, що тоді сталось, чому добровольці опинилися у такому становищі та як кремлівський диктатор вкотре показав, чого варте його слово.